Восени зацвіли дві Лілії у лісі. Одна з них біла, як той сніг, а інша має цвіт, як полум’я вогню. І закохалися вони, аж розум по втрачали. Лілея біла - в одинокий місяць, а полум’яна в зіроньку ясну. І тепер Лілеї ніччю розцвітають і у небо поглядають, А на небі місяць і зірка сіяють і на цвіт ясний вони поглядають та нічого не відчувають. У Лілей серденька тяжко б’ються, а у місяця і зірки ледь ворушиться воно, Бо кохання у серця у їхні не ввійшло. Вони лиш на цвіт неземний поглядають і нічого не бажають, бо у них в серцях верує лютая зима. У очах у них лиш холод і той холод цвіт той поїдає, А Лілеї бідні від кохання так страждають, але все таки кохають, Бо кохання в них є щире і вони ще їх чекають. Так Лілеї їх чекали, що свій цвіт з зуміли зимою зберегти і ще краще розцвісти. Та що з того, що зимою так вони цвіли, як той місяць і та зірка оцінити не змогли. Той чудовий цвіт Лілей інші зацінили, а Лілеї навіть їх не поцінили, Бо засліплені були коханням, яке для них приносило страждання. Та прийшла довгожданная весняная пора І Лілеї цвіт свій поміняли і відчули вільними себе, Бо в серцях кохання вже нема, бо зів’яли ті болючі і пекельні почуття. І тепер Лілеї ні на кого не зважають і для себе цвіт свій зберігають. |