сиджу на криші, бачу зорі,
такі великі та ясні,
вони мені про тебе кажуть- 
чи любиш досі може й ні... 
сиджу я тут, немов би кішка,
і дивлюся в твоє вікно,
тебе чомусь я там не бачу,
та знай мені вже все одно!
люблю вогонь, такий гарячий,
та жовтий жовний як вона,
її завжди любити буду
хоча вона лише Луна...
вона мене до себе кличе,
зове до себе мов дитя, 
до неї руки простягаю 
і ось і я! лише зоря... 
в ночі над містом я літаю,
і бачу те, що і вона.
і місто спить, і колискову,
йому співають небеса.
у кожній зірки є людина,
а у людини є душа
і що душі тієї сниться
баче лише її зоря....
і бачу ось твою я зірку
але спитати я боюсь, 
вона сама мені сказала,
що я тобі, давно не снюсь.
від неї далі полетіла і 
сльози капали униз 
та розбивалися об землю,
як лід, як серце, об карниз...
аж раптом бачу...
біля моєї зірки літаєш ти 
і ти питаєшся у неї,
снишся мені чи може й ні?
а зірка каже, що не снишся,
бо я не сплю уже давно.
десь поряд також я літаю
і дивлюся в твоє вікно...
і ти... летиш мене шукати... 
аж раптом...
сонце прокида...
ну ось і все, ходімо спати,
бо нам з тобою вже пора......