Скажи мій янголе, мій милий,
Воно завжди таке жорстоке?
Завжди воно таке сумне і одиноке?
І чи до всіх воно таке приходить?
Хлопець стрункий вночі перед очима, 
Сміється і навколо мене ходить.
На ньому маска біла страхітлива, 
Чорна сльозинка зліва на щоці.
Зелені очі сяють так грайливо!
І ніби він всміхається мені.
І ніби він не ходить, а літає…
Невже це все приснилося мені?
Та ні, не сплю я, він насправді 
Сидить на ліжку в мене.
А я лежу, не можу ворухнутись.
І він торкається моїй щоці…
«мене ти вже повинна не боятись,
До тебе я лише ходитиму вночі,
Та не питай хто я, бо я цураюсь
Імені свого, мене не зли.»
І гірко, гірко ін заплакав
Та так, що я із ним.
А потім я його спитала:
«що сталось з іменем твоїм?»
І він дуже розлютився,
Почав ридати і кричать,
Що ми всі, люди, непотрібні,
Що без кохання нас нема.
І він назвав себе коханням,
І зник назавжди, як і я…