Відкриваю спросоння очі

І дивлюсь у блакитне небо.

І, здається, тепер у світі

Мені більше нічого не треба.

Я живу, я сміюсь і плачу,

Я радію – й за мить сумую.

Мабуть, жити якось інакше

Я ніколи вже не зумію.

Я витаю у хмарах ілюзій

І, спіткнувшись об камінь болю,

Стрімко падаю вниз – і знову

Піднімаюсь й лечу на волю.

Я шукаю – і знов не знаходжу,

Я надіюсь – й втрачаю віру,

Я сміюся сама із себе

І шукаю межу чи міру.

Я живу, я сміюсь і плачу…

Та одне я лиш точно знаю:

Треба вміти за все боротись,

Бо життя – це все, що я маю!