Восени зацвіли дві Лілії у лісі.
Одна з них біла, як той сніг, а інша має цвіт, як полум’я вогню.
І закохалися вони, аж розум по втрачали.
Лілея біла - в одинокий місяць, а полум’яна в зіроньку ясну.
І тепер Лілеї ніччю розцвітають і у небо поглядають,
А на небі місяць і зірка сіяють і на цвіт ясний вони поглядають та нічого не відчувають.
У Лілей серденька тяжко б’ються, а у місяця і зірки ледь ворушиться воно,
Бо кохання у серця у їхні не ввійшло.
Вони лиш на цвіт неземний поглядають і нічого не бажають, 
бо у них в серцях верує лютая зима.
У очах у них лиш холод і той холод цвіт той поїдає,
А Лілеї бідні від кохання так страждають, але все таки кохають,
Бо кохання в них є щире і вони ще їх чекають.
Так Лілеї їх чекали, що свій цвіт з зуміли зимою зберегти і ще краще розцвісти.
Та що з того, що зимою так вони цвіли, як той місяць і та зірка оцінити не змогли.
Той чудовий цвіт Лілей інші зацінили, а Лілеї навіть їх не поцінили,
Бо засліплені були коханням, яке для них приносило страждання.
Та прийшла довгожданная весняная пора
І Лілеї цвіт свій поміняли і відчули вільними себе,
Бо в серцях кохання вже нема, бо зів’яли ті болючі і пекельні почуття.
І тепер Лілеї ні на кого не зважають і для себе цвіт свій зберігають.